Друг «Авєр»: «Іноді я ловлю себе на думці, що йду до кінця…»

aver_5_45Віталій Аверін (друг «Авєр») – один з тих людей, з якими батальйон асоціюється. У «Донбасі» – з «гарячого» 2014-го.  Товариський і життєрадісний, іноді навіть не скажеш, що пройшов крізь «вогонь, воду і мідні труби». Останнє випробування, визнанням і славою у «Авєра» теж є. Віталій Аверін – кавалер ордену «За мужність» ІІІ-го ступеню. І попри все друг «Авєр» – щирий і відвертий співрозмовник, надійний бойовий побратим…


«…Не міг спокійно дивитись по телевізору, коли в моїй країні ллється кров…»

 Ким ти був у мирному житті?

Логіст за фахом. Киянин. Жив у Києві, народився в Києві, все життя прожив в Києві.

Батьки?

Батько з Сумської області – місто Путивль, мама – з Туркменістану, Ашхабад. Обоє жили в гуртожитку, познайомились, одружились… Є сестра, на рік старша за мене…

А чого в житті не вистачало?

Та всього вистачало… Якось не міг спокійно дивитись по телевізору коли в моїй країні ллється кров… Хотів ще на Майдані допомагати, але там все відносно швидко закінчилось. Потім коли, перенеслось на Схід, коли розбили 95-у бригаду, коли під Волновахою розбили 51-у бригаду, я пішов у військомат. Там сказали: «Чекайте, Вас викличуть». Потім трапилось на очі оголошення «батальйон «Донбас» набирає добровольців». В той момент мені було все одно який батальйон і я пішов. Комісію пройшов. Потім – тренування один місяць. Тренували і грузини, і росіяни, і свої… Місяць в Петрівцях і на війну…

Куди попав?

aver_perekurВ Артемівськ. В першу ж ніч попали в серйозний бій. Центр міста… З «Мухи» бахнули по будівлі, де ми розмістились. У всіх легка паніка – оборону займаємо, а куди стріляти – невідомо…

Через кілька тижнів попали на штурм Попасної. Я взагалі раніше й не чув про це містечко… Але поїхали.

І «попали». Троє наших загинули, загинули просто в мене на очах. Нас пустили в місто і з усіх сторін почали лупити.

Моєму другу «Боху» – Бохоньку в голову «прилетіло», черепну коробку просто вирвало…

Довелось відступити з втратами. Для мене та й для інших це був шок…

Через кілька днів, уже більш підготовлені, більш зібрані ми знову зайшли в Попасну…

 «Ми повинні іти в бій не лише за Україну, але й за побратимів, які загинули…»

aver_bratvaРозкажи про свої перші відчуття на війні…

Як я вже казав спочатку був шок. Потім ми поспілкувались між собою, зі смертю побратимів прийшло відчуття обов’язку – іти до кінця. З’явилось відчуття, що ми повинні іти в бій не лише за Україну (це зрозуміло), але й за побратимів, які загинули…

Тоді було таке відчуття, що це швидко закінчиться. Артемівськ, Попасна, Лисичанськ…

aver_patriotБула така впевненість, що це швидко скінчиться?

Тоді я і не міг би подумати, що на Сході буду два з половиною роки. Я повірив нашому Президенту, що це дійсно «антитерористична операція». Я її розумів в прямому змісті цього слова. Зробити все швидко, звільнити нашу землю в короткий термін…

Коли прийшло розуміння, що це надовго?

Мабуть – Іловайськ. В основному ми до цього вели бої з місцевими «ополченцями». Були звичайно й росіяни, але до Іловайська їх було небагато. І коли вони відчули, що це може бути швидко закінчено, то підтягнули війська. От як на Савур-могилі. Я там не був, але чули, напевне, всі – з російського боку стріляли по повній, не боячись ніяких «санкцій». Я після того зрозумів, що це війна, реальна війна…

Коли настало відчуття, що вже щось вмієш і розумієш на цій війні?

–     Лисичанськ. Ми його брали вже при підтримці танкової роти, іншої бронетехніки. Організовано вели бій. Причому з першого разу не взяли місто. Відійшли, переночували.

Вранці командування наказало штурмувати. Командири «чаклували» над планами довго, бій тривав 12 годин…Загинуло два танкіста… Ми переночували в дитячому садочку. Зачистили місто.

 «Місцеві» хочуть щоб все це просто припинилось. І їм без різниці хто завершить: ми чи «вони»

Що вразило, коли зайняли Лисичанськ?

aver_shahtaУяви собі шахту. І в шахті людей зо двісті – діти, жінки, чоловіки здорові із золотими цепурами на шиях… Вони там жили поки бої йшли, хтось ще від «ополченців» ховався. Нестерпний сморід – вони там же і в туалет ходили.

Я спустився до них перший. Підбігає дівчина, падає на коліна і просить не вбивати, не різати… Для мене це дико було. «Ми ж армія України, – кажу, – почекайте ми зараз місто зачистимо і підете собі додому». Потім з ними спілкуємось і вони розказують, мовляв їм сказали, що прийде батальйон «Донбас», вас виріжуть, погвалтують.

І так скрізь – в Артемівськ прийшли, публікація на їх ресурсах з’явилась: мовляв ми чоловіків розстріляли, а дітей – розіп’яли… Я спочатку дивувався – як можуть люди вірити в таку нісенітницю? А зараз після двох з половиною років уже не дивуюсь нічому…

Як з ними потім спілкування було?

Води попросили. Вони там від спраги майже вмирали. В нас теж – на дні фляг. Магазини поруч – всі зачинені, але ж електрики в місті немає. Холодильники, риба, морозиво, м’ясо – все засмерділось, пливе… Ми БТРом шмат стіни з магазину вибили просто під час бою і всю воду в 5-6-літровках віддали місцевим з шахти…

А потім хтось же зафіксував, мабуть на телефон, як ми той магазин розбивали і нас звинуватили в мародерстві…Вони цю воду пили так, ніби роками води не пили… Вразили чоловіки ті, що в шахті були.

Чим саме вразили?

Здорові лби, золоті цепури на шиї. А тут – поруч їх діти, сім’ї… Я їх питаю: «А чому ви не воюєте?» – «У нас діти»,- кажуть. Я на своїх показую : «У них же теж робота, діти, але, покинули все і вони воюють»… Ну таке от відношення до свого чоловічого обов’язку різне…

Було інше відношення до вас?

Ми в прокуратурі розташувались. Знайшли багато підтверджень, що тут були і росіяни – книгу обліку прізвищ, з ідентифікаційними кодами росіян, серіями паспортів, номери автоматів, посвідчення особи і таке інше.

Ми тоді з «Прізраком» Мозгового воювали.

Ті обладнали в прокуратурі катівню, ланцюг, кров повсюди…

В нас світло в прокуратурі було,то місцеві ходили телефони заряджати. Тортики приносили, розказували багато. От наприклад: в Лисичанську на хорошому авто при сепаратистах ніхто не їздив. Маєш хороше авто – «відіжмуть», змусять довіреність підписати…

– Ваше ставлення потім до полонених?

aver_btr_novos– Коли моя черга була охороняти, після Попасної, то спілкувався з ними. Полонений – уже не воїн. Ніхто їх не зачіпав.

В Лисичанську ще натрапили на склад зі зброєю.

І чия зброя була, з наших складів чи російська?

– За зброю не скажу, а боєприпаси були з російським маркуванням. Медикаментів була ціла фура, з російським маркуваннях, з атрибутикою ЛДПР Жириновського. Повну фуру передали місцевим медичним установам під розписку. Зброю, ніби, передали армійцям. В нас було чим воювати, в армійців – не дуже.

– Як зараз оцінюєш відношення місцевого тамошнього населення по шкалі «лояльно-нелояльно»?

Скажу одне. Вони можуть бути за «ту» сторону. Але навіть такі вже за два з половиною роки стомились. Візьмемо ту ж Мар’їнку. Вони живуть під обстрілами постійно. Може і є такі, що готові росіян чекати, щоби вони прийшли, «прижали», відібрали, прапори їх вивісили…

Але наскільки я спілкувався і відчував їх настрої, то таких уже мало. Всі хочуть просто щоб це все припинилось. Їм без різниці хто завершить –  ми чи «вони», аби припинилось. Щоб не стріляли.

 «Я не бачив боягузів в батальйоні «Донбас»

 aver_dgyp– Які етапи війни ти б виділив, воюєш же з 14-го року. От був один етап, потім почався інший…

– Якісно мені більше подобалось в 2014-му. Все було в динаміці, ми не сиділи на місці, ми воювали, звільняли, хоч і розуміли – з кожного бою ми можемо не вийти живими. Але я не бачив боягузів в батальйоні «Донбас». Всі йшли, не було такого, що нас обстрілюють, давайте втікати… А зараз це вже перейшло в окопну війну. Дій мінімум, всі стріляють одне в одного.

Сидимо, сидимо, сидимо… Кульмінації, кінця не видно. І коли мене питають коли війна скінчиться, то я даю зустрічне питання: «А чому ви мене питаєте?» – «Бо ти ж там, на війні». А я знаю так само як і ви. Бачу що ми топчемось на одному місці…

Ставлення до тебе, як уже до «людини війни», з боку твоїх давніх знайомих ще з мирних часів?

aver_portretДля мене зараз найближчі люди ті, які поруч. Мені з ними простіше. Спілкуватись з ними легше. А чому? Дам відповідь. Тому що ми думаємо однаково. А додому приїжджаєш – вони не знають, того що ми знаємо. Вони можуть уявити, що тут відбувається, але відчути насправді – ні, дати повну картинку того, що відбувається – ні. Іноді таке враження, що людина от дивиться новини, спілкується з депутатами, міністрами і це єдине дає їй право розказувати про війну, з таким тоном ніби вони знають про неї більше за мене. Ніби це вони воюють, а я не воюю.

Я відразу уникаю спілкування з такими людьми. У нього дядя чи тато депутат і він йому йому там щось розповідає… А якби він побував тут…

Каждый мнит себя стратегом, наблюдая бой со стороны?

– Саме так.

– Зрозуміло, що після Мінських домовленостей війна стала більш позиційною. А от в різних ділянках порівняти можна. Наприклад Широкіно і та ж Попасна?

– Широкіно – це та ж позиційна війна. Нас атакували, а не ми. Нас засипали важкою артилерією, аж до «Градів». Стандарт – 152-мм. Та ж САУ. Після цього нас штурмували. Вони демонстрували свою готовність до атакуючих дій більше, ніж ми. Хоча мотивація в нас була навіть більша за їх, а наказу – не було. Мотивація була, наказу – не було.

aver_gradВсі хто пройшов 2014 рік той має азарт і злість в очах. І питання – чому ми сидимо?

Ми, саме ми повинні цю війну закінчувати. Бо ми воюємо за свою землю, а вони – ні.

Я не рахую, що ми досі воюємо з «ополченцями». Я такого слова вже давно не проголошував. Бо друга половина 2015-го, 2016 рік ми спостерігаємо: арта – російська, спецура – російська. Мені є з чим порівнювати. Якщо стріляють якісь шахтарі місцеві, то це помітно, бо неточно стріляють…

АТО – поняття штучне. Зараз це зрозуміло. От як назвати цю війну, на твою думку?

– Маю свою думку з цього приводу, але не хотів би про це говорити. Багато є варіантів, які можна розглядати. Більшість говорять і про гру мільйонерів, заробляння на цій війні, комусь щось там треба на цій війні, комусь вигідно. І нашій стороні ( я маю на увазі верхівку)… Дурдом…

«Хочу побачити кінець цієї війни»

Скільки ти загалом часу жив мирним життям з початку війни за ці 2,5 роки. Чи були плани повернутись до нього?

aver_blindag– Були думки. А потім ловиш себе на думці. От я повернуся назад. Влаштуюсь на свою ж роботу. І буду приходити з роботи, насипати собі  борщу, вмикати телевізор і буду дивитись, як хлопці, яких я знаю і які воюють на Сході, буду просто на це дивитись… Отримувати СМС-ки чи повідомлення, що той-то загинув… І от цьому ці плани не збувались… Я хочу побачити кінець цієї війни. Це не мрія, це реальність. Іноді я ловлю себе на думці, що йду до кінця. Мабуть не треба було тоді починати, якщо зараз зупинятись.

Зрозуміло, що часто розказують: «Вас кидають, вас кидають»… Зрозуміло, що кидають… Нам не дають вести вогонь у відповідь. У нас люди гинуть, а нам кажуть – «не стріляти!».

Я оптиміст і завжди вірю в хороше. І знаю, що це закінчиться.

aver_kosynkaАле це ж може бути і 5, і 10 років…

– Може, може й двадцять… Скільки сил вистачить – стільки й буду…

Були моменти розчарування, ну коли руки зовсім опускались?

– Постійно. Багато таких моментів. Починаються мінські перемовини і ми не стріляємо. По нам стріляють, а ми – ні. У нас люди гинуть – а ми мовчимо!  Якщо вже у нас «антитерористична операція», то чому коли я бачу терориста, то не можу його вбити?  Чому?!

А потім все одно думаєш – пройшов шлях, за спиною немало. І продовжуєш далі…

– Як Мар’їнку оцінюєш, чергову позиційну війну? Так розумію, що тобі там «сумно» було? )

– (Сміється) Ну не люблю я цього стояння! От чому наприклад не спробувати було звільнити ту ж Олександрівку з якої по нас били? Ну це ж наша земля! І хоч якісь дії, якийсь стимул. Бойовий дух, врешті-решт… Хоч по міліметру, по сантиметру, але це робити треба!

Але це знову ж таки, моя думка…

Позитивний досвід з Мар’їнки, хоч якийсь бачиш?

Перш за все – це люди. Познайомився з хлопцями з блиском в очах, які не за гроші воюють, а за Батьківщину. От і з тобою теж. Це найголовніше. Поки є люди такого типажу, доти ми будемо здатні перемагати.

aver_jaДякую, друже, за змістовну і відверту розмову.

Ще повоюємо, брате )

Інтерв’ю записав друг «Кардинал»